Схоже, вчені знайшли в мозку спеціальну зону, відповідальну за допомогу ближньому. До недавніх пір альтруїзм вважався "аномалією" поведінки тварин, придбаної в процесі соціального розвитку. Але з середини XX століття заговорили про те, що добрі вчинки, мабуть, направляються самим мозком. Недавній експеримент американських вчених довів це.

Існування альтруїзму, тобто безкорисливої і, здавалося б, немотивированой допомоги ближньому, довгий час ставила науковців в тупик. Якщо індивіду і самому не завжди вистачає їжі, їжі або інших ресурсів, навіщо ділитися з товаришем? А якщо й вистачає, то чому не запастися про запас? Еволюціоністи припускали, що допомога ближньому виявилося корисною для групового виживання особин, а тому стала схвалюватися соціально.

Але нікому не приходило в голову, що альтруїзм може бути закладений в мозку на рівні рефлексів. Основним принципом діяльності нервової системи, що керує нашими вчинками, вважалася так звана домінанта, поняття якої було введено фізіологом А. А. Ухтомським в 1923 році. Теорія домінанти за Ухтомскому свідчила, що домінанта - стійкий осередок підвищеної нервової збудливості мозку, обумовлена нестачею чого-небудь (їжі, води, статевого партнера тощо). Домінанта визначала пошукову активність організму і впливала на мотивацію його вчинків.

Якщо тварині або людині хочеться пити, його увага буде зосереджена на потенційних джерелах рідини, а не, приміром, на їжі, або спілкуванні з собі подібними. Альтруїзм, здавалося б, ніяк не вписувався в прагматичну теорію нервової активності: де в нашому організмі розташований "центр допомоги ближньому" і яким чином у ньому може з'явитися брак? Але виявилося, що такий центр все-таки існує.

Одночасно психологи і фізіологи стали говорити про те, що допомога іншим - чи не потребу організму. Психологи помітили, що люди люблять відчувати себе щедрими і добрими, а тому підтримка ближніх фактично задовольняє їх власну потребу "бути хорошим". Нейрофізіологи в свою чергу виявили фізіологічне обгрунтування цієї гіпотези: магнітно-резонансна томографія показала, що під час альтруїстичних вчинків в мозку активується система підкріплення, що відповідає за задоволення .

Нещодавно вчені з Університету Дьюка (США) виявили у мозку макак-резусів і спеціальні клітини, які активуються тільки під час дії, націленого на користь іншої особи. Експериментатори пропонували мавпам сік, з можливістю вибрати: взяти пакетик соку собі, віддати іншій макаке або взагалі залишити на місці. Жадібні мавпочки найчастіше забирали сік собі.

Тоді вчені залишили їм лише останні два варіанти: залишити сік на місці або віддати товаришеві. У цьому випадку макаки віддавали перевагу все-таки "подарувати" частування побратиму, ніж зовсім забути про нього. Томограма при цьому показала, що в мозку резусів в цей час працювали абсолютно иныенейроны, ніж у тому випадку, коли макаки забирали сік собі.

Якщо макака вела себе егоїстично, тобто брала частування сама, у неї активізувалися клітини орбітофронтальної кори, що відповідають за персональну вигоду. Якщо ж мавпа робила добро ближньому, у неї виявлялися задіяні деякі з нейронів передньої частини поясної звивини. Під час егоїстичного поведінки ці клітини мовчать. Поясна звивина, кажуть вчені, залучена в соціальні й міжособистісні взаємодії: наприклад, коли дорога нам людина потрапляє у скрутну ситуацію, за нього "переживає" саме вона.

Про результати свого дослідження експериментатори розповіли на сторінках журналу Nature Neuroscience. Активність нейронів поясної звивини вони порівнюють з "дзеркалом" системи винагороди: ці нейрони активуються, коли мозок "спостерігає" за тим, як вигоду отримує наш ближній - але не ми самі."Альтруїстичні" нейрони зовсім не забороняють отримувати задоволення від власної вигоди - проте вказують альтернативне джерело такого задоволення у вигляді добрих вчинків. Відкриття вчених з університету Дьюка - ще один ключ до розгадки таємниці альтруїзму. Біології еволюціоністи досі не сходяться в думці, яким чином у тварин і людини сформувалася можливість (і навіть потреба) допомагати ближньому.

В даний момент в науці існують дві головні теорії на цей рахунок. Одна з них стверджує, що заохочення взаємодопомоги було сформовано соціально (оскільки виявилося вигідно для виживання виду) і таким чином закріпилась у нервовій системі як"соціально дозволене, а значить, корисне" дію. Інша свідчить, що альтруїзм спочатку був так важливий у природі, що закріплений у вигляді певної системи в мозку. Схоже, відкриття співробітників Університету Дьюка підтверджує правильність другої гіпотези.

До речі, роком раніше вчені з'ясували, що альтруїзму несвідомо сприяють... думки про смерть. Причому для цього зовсім необов'язково довго розмірковувати про тлінність наших життів і тіл - достатньо просто опинитися неподалік від цвинтаря. Співробітники з Університету Міссурі у США описують експеримент, в якому двоє спеціально підібраних акторів розігрували перед випадковим перехожим розмова про важливість взаємодопомоги або ж на якусь іншу, нейтральну тему. Дія відбувалася або поруч із цвинтарем, або далеко від нього (так, щоб його навіть видно не було). У якийсь момент один з розмовляють кидав свої речі.

Психологів цікавило, хто зі свідків розмови кинеться на допомогу. Поряд з кладовищем бажаючих допомогти чинився на 40% більше. Причому жоден з учасників експерименту не говорив про смерть і не знаходився безпосередньо біля могили. Тобто близькість кладовища підсвідомо налаштовувала людей на співчуття і допомогу ближньому, вважають психологи.