У середині 1980-х років багатьох вразив фільм режисера Елема Климова «Йди і дивися». Однак мало кому відомо, що найжорстокіша акція, проведена німецькими карателями проти жителів білоруського села, насправді здійснювалася не спонтанно, а була заздалегідь спланована. Такі розправи проводилися згідно з планом операції «Котбус» і доручалися спеціальним групам есесівців, діяльність яких виявилася настільки жахливою, що була виділена окремою статтею в обвинувальному висновку Нюрнберзького трибуналу.


НЕСПОДІВАНИЙ СВІДОК

Перше після закінчення Другої світової війни мирне Різдво видався морозним і сніжним. У Нюрнберзі, де з осені 1945 року йшов процес над нацистськими злочинцями, засідання були перервані на 2 тижні. Багато працівників трибуналу поїхали на канікули додому, їх приклад наслідували й журналісти, що висвітлювали процес. Величезний Палац юстиції майже спорожнів. Здавалося, ніщо не порушить радісною, повної надій атмосфери свята. Адже наступаючий новий 1946 рік обіцяв стати першим за шість з половиною років без військових зведень, затемнених міст і артилерійської канонади. Однак призначене відразу після Різдва засідання трибуналу справило ефект вибуху бомби. 3 січня 1946 року полковник Джон Харлан Эймен від імені американського звинувачення викликав як свідка людини, яка спокійно заявив перед мікрофоном, що в період з червня 1941 по червень 1942 року він і його підлеглі знищили... 90 тис. чоловік.

Ним виявився Отто Олендорф, группенфюрер СС і генерал-лейтенант поліції, начальник III управління РСХА (1939-1945), який займався збором інформації про стан справ всередині країни, командир айнзатцгрупи «D» (1941 - 1942).

У крісло перед мікрофоном опустився високий чоловік, який міг би слугувати еталоном «нордичної краси». Він чудово володів собою, не тримався без елегантності, до того ж, на відміну від багатьох інших учасників процесу, давав щирі, чіткі і вичерпні відповіді. Правда, зміст відповідей різко контрастувало з зовнішністю свідка. Вже через кілька хвилин після початку допиту зал, напівпорожній після різдвяних канікул, занурився в мертву тишу. Багато хто з присутніх не хотіли вірити власним вухам. Дехто навіть запитував, чи не плутають чого перекладачі? Але перекладачі не плутали. Отто Олендорф, командир айнзатцгрупи «D», дійсно особисто брав участь у знищенні так званого «неповноцінного населення» на окупованих нацистською Німеччиною територіях. Кількість жертв його, як він висловлювався, «ліквідації» становило жахливу цифру. Але ще страшніше виявилися подробиці.

ОСОБЛИВІ ЗАГОНИ ФЮРЕРА

Ідея створення айнзатцкоманд (або айнзатцгруп) народилася у нацистської верхівки у 1938 році. Так називалися спеціальні оперативні загони, що складаються з есесівців, агентів нацистської поліцейської служби, СД і гестапо. Спочатку айнзатцгрупи були сформовані шефом VI управління імперської служби безпеки бригаденфюрером СС Вальтером Шелленбергом за наказом його безпосереднього начальника, заступника Генріха Гіммлера, обергруппенфюрера СС Рейнхардта Гейдріха. Вони призначалися для здійснення каральних операцій перед захопленням Чехословаччини. Їх головною метою було придушення всякого опору з боку цивільного населення.

В травні 1941 року, незадовго до нападу на СРСР, в Берліні був розроблений спеціальний план операції «Котбус» по «чистці» і «фільтрації» населення на окупованих територіях. Її здійснення було доручено відомства Гіммлера, яке контролювало діяльність оперативних груп. За угодою, підписаною між Головним імперським управлінням безпеки і Верховним командуванням вермахту, армії пропонувалося надавати допомогу спеціальним загонам СС, забезпечувати їх пальним і продуктами харчування, надавати засоби зв'язку. Для проведення каральних операцій на захоплених східних територіях було створено чотири айнзатцгрупи, делившие між собою Східний фронт за географічною ознакою: група «А» - країни Прибалтики; група «В» - Смоленськ, Москва; група «С» - район Києва; група «D» -південна частина України. До складу кожної групи входило від 1000 до 1200 осіб. Очолював їх досвідчений офіцер у званні не нижче оберштурмбанфюрера СС, особисто відомий Гіммлеру і користується його довірою. Склад груп був ретельно продуманий. На тисячу осіб припадало приблизно 350 есесівців, 150 шоферів і механіків, 100 членів гестапо, 80 співробітників допоміжної поліції порядку, 40-50 працівників кримінальної поліції, 30-35 співробітників служби безпеки. Належало також певну кількість перекладачів, радистів, телеграфістів, управлінських службовців. На ці посади часто призначалися жінки, які проходили службу в СС, нерідко їх виявлялося не менше 10-15.

МУЧЕНИКИ СХІДНИХ ЗЕМЕЛЬ

До реалізації поставлених перед ними завдань айнзатцгрупи приступили на початку липня 1941 року. В інструкціях, які визначали коло їх обов'язків, на першому місці стояла програма ліквідації «осіб єврейської національності і комісарів».

Діяли айнзатцгрупи дуже ефективно. Так, на нараді в Берліні вже 31 жовтня 1941 року обергрупенфюрер СС Еріх фон Бах-Зелевски, якому було доручено здійснювати безпосереднє управління айнзатцкомандами, доповів: «В Естонії більше євреїв немає». Взагалі, за эсэсовскому визначенням, все неповноцінні особи називалися одним словосполученням: «партизанські банди». До таких відносили також випадкових перехожих або жителів населених пунктів, чим-небудь не догодили эсэсовцам.

Айнзатцкоманди не щадили ні жінок, ні дітей, ні старих. Німецький генеральний комісар Білорусії Вільгельм Кубі повідомляв у доповіді, що «моральний вплив операції «Котбус» на мирне населення просто разюче. Особливо з-за великої кількості знищених дітей у віці до 5 років і навіть немовлят».

Вбивство завжди предварялись примусової реєстрацією в поліції. Як правило, перед розстрілом проводилася масова конфіскація майна. Забирали все, що можна було хоч якось використовувати: взуття, вироби зі шкіри, одяг, золото, коштовності. З пальців жінок безжально зривалися кільця. Часто людей примушували роздягатися, щоб зібрати їх одяг, а потім розстрілювали, поставивши на край протитанкового рову, пристосованого під могилу. Всю здобич враховували і відсилали в Міністерство фінансів рейху.

Облави і страти, що проводяться айнзатцкомандами, описані багатьма свідками. Страшні свідчення в Нюрнберзі дав німецький інженер Герман Ґрабе, директор філії однієї з німецьких будівельних фірм на Україні. Під час поїздки по об'єктах свого підприємства він опинився в Рівному, де в ніч на 13 липня 1942 року було знищено 5 тис. осіб. Ґрабе спробував врятувати хоча б сотню з них, доводячи командиру айнзатцкоманди, що ці люди потрібні йому на будівництві. Але той відмовився його навіть вислухати.

Українські поліцаї під командуванням есесівців батогами зганяли людей у колони, змушували сідати навпочіпки і рухатися до товарних вагонах, в яких цих людей перевозили до місця страти. Розстріли зазвичай проводилися в пустельній, покинутій місцевості. Там були вириті довгі рови. Приречених на смерть людей тримали у віддалі і підводили до ям групами по 20, 50 або 100 осіб. Навколо стояли есесівці з автоматами і батогами в руках. Карателі знищували людей пострілами в голову. Коли рів заповнювався трупами, його засипали землею. Так, у жовтні 1942 року в Мінську за добу розстріляли 16 тис. осіб. У Києві за 2 роки було знищено 195 тис. ні в чому не винних людей...

У Берлін йшли рапорти про те, що операція «Котбус» має незвичайний успіх: населення окупованих територій стає все «чистіше» з расової точки зору. Натхнений доповідями рейхсфюрер СС Гіммлер вирішив особисто проінспектувати одну з айнзатцгруп і попрямував до Мінська. Звичайно, сидячи за столом у своєму кабінеті, він не припускав, що йому належить побачити. Про діяльність підлеглих Гіммлер знав тільки теоретично. Але прочитати доповідь на папері і побачити на власні очі - абсолютно різні речі...

Ще не підозрюючи, що його чекає, рейхсфюрер СС прибув в кінці серпня 1942 року в Мінськ для проведення інспекції. Його супроводжували начальники управлінь Вальтер Шелленберг (розвідка) та Генріх Мюллер (гестапо). На наступний день після приїзду Гіммлер виявив бажання бути присутнім при страті. Не рахуючись з тим, що на них дивиться високопоставлений начальник, есесівці діяли, як правило, з особливою жорстокістю. Побачивши, як жертви розстрілу, в тому числі і жінки, падають і слабкими голосами кличуть на допомогу, рейхсфюрер впустив пенсне, смертельно зблід і впав би в обморок, якби Мюллер не підтримав його ззаду. У всякому разі після показової страти, як свідчить в мемуарах Вальтер Шелленберг, Гіммлера довго нудило...

«ВАНТАЖІВКА МРІЇ»

Повернувшись у Берлін, рейхсфюрер задумався. Звичайно, не про те, як взагалі припинити страти невинних людей. Його непокоїло питання: чи можна зробити «акції» менш психологічно травмуючими для їх виконавців. Адже солдати і офіцери в айнзатцкомандах, як правило, одружені люди. А їм доводиться брати на мушку жінок і дітей. Чи Не позначиться це в подальшому на їх психіці? Не призведе до відхилень? Гіммлер був дуже заклопотаний. Зібравши технічних працівників, рейхсфюрер наказав їм придумати пристрій, яке могло б здійснювати страту без фактичної участі виконавців. Саме тоді один з інженерів, унтерштурмфюрер СС доктор Беккер, і запропонував ідею машини, яка потім отримала назву «вантажівка мрії».

Ледь тільки Беккер закінчив розробку машини, оберштурмбаннфюреру Рауфу, відповідальної за автомобільний транспорт в Головному імперському управлінні безпеки, було доручено організувати її виробництво. Замовлення отримав автомобільний завод Saurer. У документах машину стали називати «вантажівка S» (перша буква в назві виробника і перша літера слова «sonder» - спеціальний). У айнзатцгруппах ці машини з'явилися навесні 1942 року. Інженер Беккер був призначений керівником відділу, відповідальності за державним експлуатацію вантажівок. Зовні вони нічим не відрізнялися від звичайних критих автомобілів, але були сконструйовані так, що при запуску мотора вихлопні гази йшли в кузов вантажівки, викликаючи смерть сидять там людей за 10-15 хвилин.

Намічені жертви заганялися в фургони та їх везли до місця поховання. Для знищення «пасажирів» часу в дорозі було достатньо. Гіммлер вважав такий спосіб страти дуже милосердним. Фургони випускалися різних розмірів, в кожному містилися від 15 до 70 осіб. Зазвичай туди садили жінок і дітей, переконуючи їх, що мова йде про переїзд в інше місце. Двері закривалися, і герметичний кузов вантажівки перетворювався в пересувну газову камеру...

Спецгрузовики працювали безупинно. Як зазначалося в одному з доповідей, тільки на Україні за допомогою «машин смерті» було знищено 340 тис. осіб.

Використання такого обладнання трималося в строгому секреті. Навіть від членів оперативних команд приховували справжній розмах діяльності їх частин, він був відомий тільки в Берліні. У Мінську один шофер, проболтавшийся про «душогубці», був засуджений трибуналом СС до вищої міри покарання.

У 1944-1945 роках всі «автомобіль мрії» були знищені. Так би і згинула вся інформація про страшні діяння айнзатц груп, але абсолютно випадково на одному зі складів підприємства Saurer союзниками були виявлені запасні деталі для автомобіля «S». З цього й почалося розслідування, яке розкрило жахливі факти, використані в ході Нюрнберзького трибуналу.

ВБИВЦЯ З ЗОВНІШНІСТЮ КІНОГЕРОЯ

Повернемося до Отто Олендорфу. Цей чоловік міг би позувати для будь-якого геббельсівського плаката, пропагував зразки «істинно німецькою краси». Олендорф справляв враження людини, яка мислить і інтелігентного, що володіє неабиякими здібностями. Він мав вищу освіту, закінчив університету відразу по двох факультетах: права і економіки. Встиг зробити фантастичну кар'єру. У 33 роки став начальником III департаменту служби безпеки рейху отримав чин генерала СС. Частіше сидів за письмовим столом, що стояв біля могил, наглядаючи за розстрільною командою.

Війну Отто Олендорф закінчив в іншому відомстві. Не помирившись із заступником Гіммлера Ернстом Кальтенбруннером, він перейшов в Міністерство економіки на посаду експерта з питань зовнішньої торгівлі.

У зовнішності та поведінці Олендорфа було щось, що мало до нього жінок. Знаходячись в тюремній камері, колишній группенфюрер отримував букети квітів і листівки від прихильниць. Ці дами знали, що їхній кумир керував убивством майже 100 тис. осіб (про це писали в газетах), але їх ніщо не бентежило. Актриса Грета Гарбо навіть виступала за те, щоб Олендорфу зберегли життя. Вона вважала, що він цілком може зніматися в кіно, і щиро бажала стати його партнеркою по фільму. Відомо, що кінодіва, відвідавши Олендорфа у в'язниці, спробувала його захопити. Але він залишився вірним своїй коханій - знаменитої німецької льотчиці Ханне Райч. Перебуваючи в полоні у американців, вона була все-таки допущена до Олендорфу перед його стратою. Після цього побачення невтішна жінка намагалася покінчити життя самогубством, але її врятували...

Випадок з Олендорфом виявився зовсім не поодиноким. На Нюрнберзькому процесі постали перед трибуналом 24 командира і офіцера айнзатцкоманд.

Айнзатцкоманди діяли на окупованих територіях близько 2 років. З наростанням масштабів акцій «фільтруванню східного населення» удосконалилася і техніка. Вже в 1942 році стали організовувати табори смерті, куди приречених привозили не вантажівками, а залізничними ешелонами. У самих же таборах замість розстрілу і малопродуктивних «душогубок» застосовували спеціально побудовані газові камери і крематорії. Однак, незважаючи на безперервну модернізацію техніки і підвищення продуктивності», навіть найбільші з «заводів смерті», такі як Освенцім (Аушвіц), незабаром виявилися перевантажені...

Підсумок діяльності айнзатцгруп досі не підведений. Архіви рейху були знищені, багато поховання ще не виявлені, загиблі від рук есесівців люди досі числяться зниклими без вісті. За приблизними даними, число жертв 4 оперативних груп тільки на території СРСР, не вважаючи Польщі, Чехословаччини та інших країн, становить близько 750 тис. осіб.

До речі

Масове знищення представників «неповноцінних рас» було здійснено на виконання наказу Адольфа Гітлера, викладеного в генеральній директиві до плану «Барбаросса». «Не тільки виправдано, - вказував фюрер, - але і є прямим обов'язком військ СС використання всіх без винятку засобів боротьби, навіть проти жінок і дітей, лише б це приносило успіх. Будь-які міркування протилежного характеру, яка б не була їх природа, є злочином проти німецького народу».