Звідки ж приходять до нас "хвостаті зірки"? Досі про джерела комет ведуться жваві дискусії, але єдине рішення ще не вироблено.

Ще в XVIII столітті Гершель, спостерігаючи туманності, припустив, що комети - невеликі туманності, що рухаються в міжзоряному просторі. У 1796 році Лаплас у своїй книзі "Виклад системи світу" висловив першу наукову гіпотезу про походження комет. Лаплас вважав їх обривками міжзоряних туманностей, що невірно з-за відмінностей у хімічному складі тих і інших. Однак його припущення про те, що ці об'єкти мають міжзоряний походження, підтверджувалося наявністю комет із майже параболічними орбітами. Короткоперіодичні комети Лаплас вважав також прийшли з міжзоряного простору, але колись захопленими притяганням Юпітера і переведеними їм на короткоперіодичні орбіти. Теорія Лапласа має прихильників і в даний час.

У 50-х роках голландський астроном Я.Оорт запропонував гіпотезу про існування кометної хмари на відстані 150 000 а. е. від Сонця, що утворилася в результаті вибуху 10-ї планети Сонячної системи - Фаетона, яка колись існувала між орбітами Марса і Юпітера. На думку академіка В. Р. Фесенкова вибух стався в результаті занадто сильного зближення Фаетона і Юпітера, так як при такому зближенні, внаслідок дії колосальних приливних сил, виник сильний внутрішній перегрів Фаетона. Сила вибуху була величезна. На доказ теорії можна навести розрахунки Ван Фландерна, вивчив розподіл елементів 60 довгоперіодичних комет і прийшов до висновку, що 5 мільйонів років тому між орбітами Юпітера і Марса вибухнула планета масою 90 земних мас (порівнянна по масі з Сатурном). В результаті такого вибуху велика частина речовини у вигляді ядер комет (уламків крижаної кори), астероїдів і метеоритів залишила межі Сонячної системи, частина затрималася на її периферії у вигляді хмари Оорта, частина речовини, що залишилася на колишній орбіті Фаетона, де вона й зараз циркулює у вигляді астероїдів, кометних ядер і метеоритів.

Деякі кометні ядра зберегли реліктовий лід під пухким теплоізоляційним шаром тугоплавкої компоненти, і ще досі в поясі астероїдів іноді відкривають короткоперіодичні комети, що рухаються по майже кругових орбітах. Прикладом такої комети може бути комета Смирнової - Черних, відкрита у 1975 році.

В даний час загальноприйнятою вважається гіпотеза гравітаційної конденсації всіх тіл Сонячної системи з первинної газово-пилової хмари, мав схожий з сонячним хімічний склад. У холодній зоні хмари сконденсувалися планети-гіганти: Юпітер, Сатурн, Уран, Нептун. Вони увібрали в себе найбільш рясні елементи протопланетного хмари, в результаті чого їх маси зросли настільки, що вони стали захоплювати не тільки тверді частинки, але й гази. У цій холодній зоні утворилися і крижані ядра комет, які частково пішли на формування планет-гігантів, а частково, по мірі зростання мас цих планет, стали відкидатися ними на периферію Сонячної системи, де й утворили "резервуар" комет - хмару Оорта.

В результаті вивчення елементів майже параболічних кометних орбіт, а також застосування методів небесної механіки було доведено, що хмара Оорта реально існує і є досить стійким: період його напіврозпаду складає близько одного мільярда років. При цьому хмара постійно поповнюється з різних джерел, тому воно не перестає існувати.

Ф. Віпл вважає, що в Сонячній системі крім хмари Оорта існує і більш близька область, густо населена кометами. Вона розташовується за орбітою Нептуна, містить близько 10 комет і саме вона викликає ті помітні збурювання в русі Нептуна, які раніше приписувалися Плутону, тому що має масу на два порядки більшу, ніж маса Плутона. Цей пояс міг утворитися в результаті так званої "дифузії кометних орбіт", теорія якої була найбільш повно розроблена ризьким астрономом К. Штейнсом. Вона полягає в дуже повільному накопиченні малих планетних збурень, результатом якого стає поступове скорочення великої півосі еліптичної орбіти комети.

Таким чином, за мільйони років багато комети, які раніше належали хмари Оорта, змінюють свої орбіти так, що їхні перигелії (найближча відстань від Сонця) починають концентруватися поблизу найбільш віддаленої від Сонця планети-гіганта Нептуна, що має велику масу і протяжну сферу дії. Тому, цілком можливо існування передбачуваної Уиплом кометного пояса за Нептуном.

Надалі еволюція кометної орбіти з пояса Уипла протікає набагато стрімкіше, в залежності від зближення з Нептуном. При зближенні відбувається сильна трансформація орбіти: Нептун своїм магнітним полем діє так, що після виходу зі сфери його дії, комета починає рухатися різко гіперболічній орбіті, що призводить або до її викиду з Сонячної системи, або вона продовжує рухатися усередину планетної системи, де може знову зазнати впливу планет-гігантів, або буде рухатися до Сонця по стійкій еліптичній орбіті, своїм афелием (точкою найбільшого віддалення від Сонця) показуючи приналежність до сімейства Нептуна.

На думку О. В. Казимирчак-Полонської, дифузія призводить до накопичення кругових кометних орбіт також між Ураном і Нептуном, Сатурном і Ураном, Юпітером і Сатурном, які також є джерелами кометних ядер.

Ряд труднощів, які мали місце в гіпотезі захоплення, особливо у часи Лапласа, при поясненні походження комет, спонукав вчених шукати інші джерела комет. Так, наприклад, французький вчений Лагранж, грунтуючись на відсутності різких первинних гіпербол, наявності тільки прямих рухів в системі короткопериодических комет сімейства Юпітера, висловив гіпотезу про эруптивном, тобто вулканічному, походження комет з різних планет. Лагранжа підтримав Проктор, який пояснював існування комет у Сонячній системі найсильнішою вулканічною діяльністю на Юпітері. Але для того, щоб фрагмент поверхні Юпітера міг подолати поле тяжіння планети, йому потрібно було б повідомити початкову швидкість близько 60 км/с. Поява таких швидкостей при вулканічних виверженнях є нереальним, тому гіпотеза эруптивного походження комет вважається фізично неповноцінною. Але в наш час її підтримує ряд вчених, розробляючи доповнення та уточнення до неї.

Існують також і інші гіпотези про походження комет, які не отримали такого широкого розповсюдження, як гіпотези про міжзоряному походження комет, про хмарі Оорта і эруптивном утворення комет.