Давайте уявимо, ким могла б бути Мата Харі, якщо б її не стратили за звинуваченням у шпигунстві. Перший час, напевно, продовжувала танцювати - адже це було її професією. Російська розвідниця Ганна Чапман до свого приходу в поліцейську ділянку Нью-Йорка займалася бізнесом. Після депортації зі США в Росію дівчина знайшла себе не тільки в політиці, журналістиці та на телебаченні. Закваска бізнес-вумен укупі зі звалилася популярністю дозволила їй непогано заробити на своїх відвертих фотографіях. Але серед усієї цієї безглуздої суєти і галасу Анна заснувала благодійний фонд допомоги сліпим і слабозрячим дітям "Право на посмішку".

"Людям творчість цікавіше болю, - пише Анна Чапман. - За час роботи свого благодійного фонду я зрозуміла це. Тому в цьому проекті об'єдналися команди, яким не все одно. А ще я вірю, що добрих, турботливих людей все одно більше, ніж байдужих чи бажають зла. Інша справа, що допомогти можуть не всі, і найстрашніше, у благодійності зіпсований імідж, занадто довго її використовували в корисливих цілях для піару. І я не звинувачую тих, хто не вірить, тому що їх занадто довго обманювали. АЛЕ одночасно я роблю, що можу.

У Волгограді ніхто, крім фонду, не зможе допомогти дітям, яким терміново потрібно лікувати косоокість, ніхто вчасно не проведе діагностику, ніхто більше не зможе привезти нові медтехнологии, що дозволяють бачити хоча б тіні, ніхто не оновить обладнання в дитячих садках, і швидше за все, ніхто не збудує школу для сліпих".

Надавати допомогу людям, особливо дітям - це викликає повагу. Зовсім неважливо, провалила чи Чапман розвідзавдання, чи було взагалі агентом спецслужб, і прочая, і прочая. А чим взагалі займаються відставні шпигуни або агенти "на пенсії"? Кажуть, що талановиті люди талановиті у всьому. Може бути, тому, що розвідка - це творчий процес, розвідники обирають творчі професії. За службовим обов'язком доводиться їм бути і комерсантами, але в душі вони художники. Є тому яскраве підтвердження.

Розвідники-нелегал Йосип Ромуальдович Григулевич (оперативний псевдонім "Макс") був послом іноземної держави в Італії та у Ватикані, а після успішного виконання завдання став дуже великим фахівцем з історії Латинської Америки і католицизму. Йосип Григулевич повернувся в Радянський Союз в кінці 1953 року, вступив у Партію і почав займатися науковою і літературною роботою. Творча плодючість Григулевича, автора понад 30 книг і безлічі статей, викликала заздрість колег з академічного цеху, які стверджували, що за нього від заходу до світанку трудяться "літературні негри".

Свою першу наукову монографію Григулевич опублікував у 1957 році, яку захистив як кандидатську дисертацію. Через дев'ять років він отримав докторську ступінь, підготувавши монографію "Культурна революція на Кубі". Григулевич був обраний членом-кореспондентом АН СРСР, заслуженим діячем науки РРФСР, кавалером багатьох трудових орденів і медалей. За інші заслуги перед Батьківщиною, у нього були бойові нагороди, включаючи ордена Червоного Прапора і Червоної Зірки.

Юозас Григулявичус (литовський варіант написання імені та прізвища) народився 5 травня 1913 року в місті Вільно в сім'ї євреїв-караїмів. За "легендою" радянського розвідника йому доводилося потім бути литовцем, чилійцем, мексиканцем, костариканцем. У жовтні 1937 року Григулевича на навчальній дачі НКВС у підмосковній Малаховке готували для проведення операцій з ліквідації супротивників за кордоном. "Правильніше було б назвати Йосипа 'відбувся ліквідатором'...", - стверджує автор новітньої біографії видатного розвідника Ніл Никандров.

Під час підготовки операції по вбивству Троцького в Мексиці, в якій Григулевич під псевдонімом "Феліпе" брав активну участь, він познайомився з 23-річною Лаурою Араухо Агілар. Вчителька початкової школи стала бойовою подругою і дружиною розвідника-нелегала. Ніл Никандров пише: "Разом Йосип і Лаура прожили майже 50 років, і яких! Їм довелося пережити тривалий переслідування ФБР, дворічну розлуку, облави "Сексьон Эспесиаль" в Буенос-Айресі, смерть від передчасного пороку серця шестимісячного сина в Ріо-де-Жанейро, розвідувальну епопею в Італії в самий розпал "холодної війни", "життя з нуля" у 50-60-ті роки в Москві, злісну цькування перших років перебудови. Вони подолали ці тяжкі випробування поруч...".

Роки роботи Григулевича в Італії неодноразово називали вищим пілотажем нелегала. Завдяки своїй винахідливості і оперативної імпровізації, радянський розвідник став послом Коста-Ріки на Апеннінському півострові, хоча він ніколи не був у цій державі Центральної Америки. "Макс" з паспортом на ім'я Теодоро Боннефила Кастро і його дружина "Луїза"під ім'ям Инелии Идалины приїхали в Італію за туристичними візами і оселилися в скромному готелі недалеко від центру Риму. "Латиноамериканської" подружній парі вдалося переконати консула Уругваю вибити для них в поліції дозвіл на постійне проживання в країні. Консул навіть номінально оформив Теодоро Кастро секретарем консульства. Він нутром відчув, що цей заповзятливий костариканець обзаведеться успішним бізнесом і розраховував на пайову участь у прибутковому справі.

На торгівлі кавою "Макс" не тільки розбагатів, але й отримав добру репутацію серед комерсантів. Коли в жовтні 1950 року в Італії приїхала група політиків з Коста-Ріки, хтось із консулів згадав про Кастро. Коли в офісі Григулевича пролунав дзвінок і його запросили на зустріч з колишнім президентом Коста-Ріки Хосе Марією Иполито Фигересом Феррером (Jos? Mar?a Hip?lito Figueres Ferrer), які входили до делегації, у розвідника не було часу на консультації з Центром. "На коста-риканська "батьківщині" я ніколи не був, - згадував Григулевич. - Моє знання цієї країни ґрунтувалося на популярних путівниках та інформації, почерпнутої з бесід з двома-трьома "співвітчизниками". Існувала небезпека, що я здамся Фигересу підозрілим і мене почнуть перевіряти".

Дізнавшись подробиці біографії (або"легенди" розвідника-нелегала) Кастро, Фігерес, якого на його батьківщині шанобливо називали Don Pepe, вигукнув: "А ми з вами далекі родичі! Ваш покійний батько доводився племінником чоловіка тітки моєї матері! Де ви пропадали все це час?". Теодору Кастро довелося "чесно зізнатися", що він "незаконнонароджений син і не хотів підводити батька". Двомісячне майже щоденне спілкування та спільні поїздки по Італії настільки зблизили двох непересічних людей, що незабаром вони подружилися і перейшли на "ти".

Теодоро Б. Кастро став співзасновником торгової фірми, яка займалася реалізацією в Європі коста-риканського кави. "Макс" навіть придумав рекламний слоган компанії: "Кава з Коста-Ріки збагатить твої мрії". Один з ветеранів СЗР згодом згадував, як під час імпровізованого конкурсу серед колишніх радянських розвідників-нелегалів на імпровізовану тему про каву Григулевич став переможцем, написавши, "кращий нарис про каву в радянській літературі".

Після того, як Кастро передав мішок відбірних кавових зерен для особистого столу римського Папи Пія XII, на бізнесмена звернув увагу племінник понтифіка, принц Джуліо Пачеллі, нунцій Коста-Ріки при Святому престолі. Продавши Ватикану першу партію кави за пільговою ціною (із солідним баришем для Пачеллі), Григулевич став постійним постачальником Папського престолу. "Макс" своєю ерудицією та знанням католицької доктрини настільки підкорив кардинала Боргончини, голову поліцейської служби Ватикану - конгрегації "Святого відділу", що той підніс Кастро в подарунок своє "Дослідження щодо точної дати народження Христа".

Тим часом за дорученням Фигереса Кастро написав для нього, як для кандидата у президенти політичну передвиборчу програму. В кілька "відкоригованому вигляді" програма була прийнята на з'їзді коста-риканська Партії національного визволення (Partido Liberaci?n Nacional). Фігерес в ході демократичних виборів знову став президентом Коста-Ріки і запропонував своєму комерційному партнеру стати його політичним представником в Європі.

"Моя програма призвела Фигереса до влади в 1953 році, - зізнавався Григулевич. - А він віддячив мені чорною невдячністю. Пост віце-президента я так і не отримав!". Замість цього Григулевич 14 травня 1952 року в якості посла Коста-Ріки вручив свої вірчі грамоти (справжні!) президенту Італії. За сумісництвом він представляв Коста-Ріку та в Югославії. Енциклопедичні пізнання Григулевича допомогли йому завести добрі знайомства практично з усіма послами і посланцями з Латинської Америки. З одними він обговорював тонкощі монументального живопису або проблеми Амазонії, з іншими - генеалогію інкських імператорів або історію місії католицьких чернечих орденів. Стосунки не склалися лише з чилійським посланцем, який під час Другої світової війни був послом в Третьому рейху і дружив з нацистськими бонзами. Григулевич цілком правильно підозрював його в пособництві втечі фашистських ватажків у Латинську Америку.

Григулевич був зведений у лицарське достоїнство, отримавши орден Мальтійського хреста. Незважаючи на успішну роботу за кордоном, Йосипа Григулевича до кінця 1953 року відкликали до Москви. Про подальшу його роботі в СРСР ми вже писали.

Підсумуємо: розвідник-нелегал раніше міг бути артистом, дипломатом, ерудитом, бізнесменом, науковцем. Тепер він може побуть ще і благодійником.